І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій - і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.


Повернутися

Hosted by uCoz