Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

X

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа любить.

[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург]

Наступне:    XI. “Понад полем іде…” (Косар)
Попереднє: IX. “Рано-вранці новобранці…”

Hosted by uCoz